На фоні усесюдного болю та страждань, трагедій і краху в Україні, все далі тяжче писати щось справді позитивне.
Однак, заради тих, хто ще стоїть в бою, б’ється, бореться чи несе свою місію з вірою у справжнє світле завтра, ми продовжуємо висвітлювати подібні історії.
Я вже колись коротко згадував про Валерія і його клінічний випадок.
Проте сьогодні, коли ми повністю завершили з ним кілька річну безперервну індивідуальну програму нейрореабілітації, хочу його прикладом примножити спільноту тих осіб з тяжкими спинальними травмами, хто так само як він повірив і пройшов з нами повний шлях відновлення, здобувши очікуване – можливість знову ходити і ніколи більше не повертатися ні у візок, ні до сечового катетера, ні до самого способу вимушеного соціального та фізичного функціонування як «спинальника».
Цей кейс, як і всі інші, де я описував досягнення пацієнтів, в контексті нових підходів диференційованого використання спеціальних експертних технологій, розкриває одні і ті ж самі принципи, на яких стоїть успіх в подібних історіях:
Не потрібно бути великим, щоб бути справжнім,
Не потрібні безкінечні ресурси, щоб рухатися далі,
Не потрібно перебувати в центрі уваги, щоб бути незамінним.
За ці 25 років моєї практики, я твердо переконаний в тому, що якими б красномовними не були свідчення осіб у візку на камеру чи серед подібних собі про їх прийнятну якість життя, чи як би вони не схвалювали глибоке залучення в параолімпійський спорт, творчість чи подорожі, або ж яким би космічним безбарʼєрним довкіллям вони не були оточені....., однак, в миті, коли з ними залишаєшся на одинці і говориш «по душам», кожен з них мріє про одне – ходити, рухатися на рівні зі зрістом своєї коханої, вільно переступати високі бордюри та ями, стоячи, зробити сімейне фото чи фото з друзями, ногою тиснути на педаль газу свого авто чи пнути мʼяч до свого сина, коли той став на ворота, - тобто повернути собі все, що міг до травми.
Те, що на це не всі здатні є лише половиною правди. Інша половина правди в тому, що далеко не завжди перепоною для цього є медичні чи клінічні стани перебігу спинальної травми чи рівні ушкодження структур спинного мозку та хребта. І це жахливо насправді. Проте, найгіршим є те, що багато спинальних пацієнтів, навіть не знають і не здогадуються, що можуть ходити, бо усе середовище навколо них з дня травми, вже заздалегідь обирає для них їхню подальшу долю, розписану за добре відомими шаблонами, трендами і гаслами.
Валерій, і всі, хто був до нього, живе свідчення того, як може бути інакше.
4 роки напружених занять після операції та декількох років життя у візку.
4 роки волі, впертості, долання моментів слабкості і виснаженності, ріки поту, мозолі, роки криків та німої мовчазної віри в роботі з командою клініки.
І от, оцініть все самі, дивлячись на ці фото і відео.
Вибір завжди має наслідки.
А Валерію бажаємо йти далі, своїми впевненими кроками, на своїх твердих ногах та жити наповну і сяяти для тих, хто ще вагається.
***всі фото надані з дозволу Валерія
