Будь - яке мистецтво є наслідуванням природи
І нині він залишається у строю

І нині він залишається у строю

11 Грудня 2017
193

Війна — річ надзвичайно жорстока і водночас трохи сентиментальна. Приміром, мій співрозмовник зізнається, що під час бойових дій частенько згадував епізод із культового фільму Стівена Спілберга «Врятувати рядового Раяна», де снайпер молився перед кожним пострілом. І не тільки згадував, а й сам подумки прохав Всевишнього, щоб від снарядів, які вони випускали із жерл гармат по цілях, не потерпів жоден безневинний. Здебільшого артилеристи ніколи не забували народну мудрість «На Бога надійся, а сам не дармуй».


Військові будні Олександра Жилака були напруженими, тому відпочинок — завжди бажаний.
Фото з домашнього архіву Олександра Жилака

«Це був мій свідомий вибір»

Доцільність і справедливість цього правила неодноразово перевірено на власному досвіді у суворих умовах бойових дій на Донбасі. Приміром, згадуючи один з епізодів, Олександр Жилак тепер може навіть сумно посміхнутися. Хоч у той момент, зізнається, було не до цього.

Того зимового дня вдарили не тільки морози, а й активізувалися проросійські незаконні збройні формування, які пішли на черговий штурм донецького аеропорту. Щоб прикрити позиції наших десантників, артилеристи отримали наказ дати три «дими» і одну «освітлювальну» — засвітити просування ворога. Майор дав відповідну команду — осічка. Ще раз — те саме. І так три гармати, жодна з яких не озвалася. Олександр відразу згадав свою молитву і навіть миттєво перепросив: «Господи, я ж зовсім не це мав на увазі!» Невдовзі з’ясувалася справжня причина тимчасової затримки: бойок не дістав до капсуля через замерзлу мастику. Отож надалі за схожих природних умов підігрівали затвори гармат.

Перебуваючи тієї зими на бойових позиціях, майор ЗСУ Олександр Жилак не забував недавню не менш важку пору року: так звану руську весну, яка принесла в його донедавна мирне місто гібридну війну. Адже він донеччанин, належить до тих жителів міста, яким, буває, дорікають небажанням захищати свою землю від «рашистів». Він не ображається, бо знає: так патякати можуть лише ті, хто перебував на великій відстані від подій на Донбасі фатальної весни 2014 року.

«У Донецьку я ще з початку 1980-х, коли приїхав вступати в Донецьке вище військове політичне училище. Відтоді полюбив це місто, — каже Олександр Жилак. — Особливо вражали його контрасти. Ось ідеш просторими сучасними вулицями, десь звернув — і потрапляєш немов в іншу епоху, де вросли в землю невеликі хатки з віконцями і віконницями. Тут я одружився з місцевою дівчиною і навіки віддав серце Донбасу». У ЗСУ Олександр служив до 2000 року, а далі працював у благодійних фондах і громадських організаціях: допомагав насамперед дітям і родинам, які опинилися у важких соціальних умовах. А потім важко стало всім тутешнім українцям.

«Коли впав Крим і почався проросійський шабаш на Донбасі, гірко було бачити, як від’їжджають на Московщину колеги, сусіди, знайомі й родичі, — розповідає він. — Щоб протистояти цьому, ми мусили згуртуватися і разом обстоювати свою українську позицію. Донеччани пам’ятають і наші щоденні молитви за Україну на площі Конституції, які організовував Сергій Косяк, і зібрання патріотів біля пам’ятника Тарасові Шевченку, мітинги під українськими прапорами на площі Леніна та в інших місцях. Перша кров, перші загиблі й поранені серед мирних демонстрантів, перші бої біля донецького аеропорту. Ось тоді я й зрозумів, що як офіцер не маю морального права залишатися осторонь цих драматичних подій в історії України, вирішив іти добровольцем, щоб зі зброєю в руках захищати Донбас і Україну. Цей вибір був свідомим, інакше не міг».


Фото з домашнього архіву Олександра Жилака

«Найбільше мріяли про перемогу й мир»

Мобілізувався на військову службу майор Олександр Жилак із середини серпня 2014 року в складі 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади. В АТО з листопада 2014-го. Найбільш пам’ятними офіцерові-артилеристові стали події довкола донецького аеропорту. Адже тривала оборона нашими бійцями неприступного об’єкта звела нанівець плани проросійських найманців та «відпускників». Ті спершу хизувалися своєю військовою підготовкою і набутим бойовим досвідом у Чечні, а потім день у день після чергових невдалих штурмів вантажем 200 поверталися туди, звідки припхалися заробити грошей за вбивства українців.

На жаль, саме під час цих важких боїв Олександра було важко поранено. Того січневого дня біля села Тоненьке ворожа диверсійно-розвідувальна група зуміла непомітно вийти на закриту артилерійську позицію і з близької відстані відкрила вогонь. Майор потрапив до госпіталю з наскрізними кульовими пораненнями обох ніг: найбільшою була рана завбільшки 10—20 сантиметрів у лівій нозі. Поранення виявилося настільки важкими, що Олександрові загрожувала ампутація. І тільки завдяки проведеним  дев’яти операціям ногу вдалося врятувати. Офіцер з великою вдячністю згадує всіх, хто причетний до його порятунку, особливо колектив центру нейрореабілітації NODUS, який понад три місяці день у день доглядав бійця. І не його одного.

«Війна, ця найстрашніша й найбрудніша реальність не позбавлена дуже складних і водночас простих речей, — ділиться він власними спостереженнями. — Які з них найскладніші? Це коли мені як командирові важко відмовити бійцям у їхньому бажанні піти на «передок». І так само складно послати солдата на виконання бойового завдання, знаючи, що це, м’яко кажучи, дуже непросте і важке завдання.

Зате значно простіше ті самі рішення приймати стосовно самого себе. Бо тут усе залежить від власних бойової підготовки, досвіду та вміння. А ось коли питають, про що ми найбільше мріяли в окопах чи бліндажах, відразу кажу: прагнули перемоги і миру! Мріяли про той день, коли зможемо нарешті здати на зберігання зброю, поставити у бокси техніку і повернутися додому. Про це, повірте, й сьогодні мріють мої побратими, які перебувають на позиціях. А ще… Мріялось зайти з підрозділом у Донецьк. Завести гармати у свій сад, де ми жили до війни. Побратимів запросити в будинок (який він зараз?) і нагодувати всіх смачним борщем власного приготування».

Після лікування підполковник Олександр Жилак отримав призначення на посаду районного військового комісара у селищі міського типу Рожнятів Івано-Франківської області (на Прикарпаття його родина виїхала з Донецька ще після початку АТО) і знову перебуває на службі.

«Армія — один з основних елементів стабільного і впевненого розвитку держави, — переконаний офіцер. — До ЗСУ та інших військових формувань слід призивати виключно патріотично налаштованих громадян України, фізично підготовлених до служби, морально і психологічно готових, спроможних зі зброєю в руках захищати суверенітет нашої держави. Якщо хочемо жити у вільній Україні, потрібно наполегливо вчитися її захищати».

Недавній донеччанин підполковник Олександр Жилак знову в строю. Та як зізнається, тут, у глибокому тилу, йому та всім іншим учасникам бойових дій важко усвідомлювати дійсність як цинічного і подекуди карикатурного віддзеркалення трагічних тривалих подій на Донбасі. Це коли весь патріотизм деяких державних мужів замість допомоги фронту і країні зводиться до вдягання вишиванок, співання гімну і пошуку зрадників. Коли наші військовополонені та цивільні заручники понад три роки перебувають у неволі й втрачають надію на звільнення.

Коли чимало демобілізованих захисників України, серед яких поранені, буває, залишаються наодинці зі своїми проблемами. Коли військові комісари, виконуючи «план призову», змушені самотужки робити рейди по клубах і барах. Це коли на 27-му році створення ЗСУ досі не маємо чіткого рекрутингового закону, який зобов’язав би кожного громадянина України присвятити частину життя розбудові й зміцненню армії.

Джерело:  https://ukurier.gov.ua/uk/articles/i-nini-vin-zalishayetsya-u-stroyu/



Останнi статтi

Ілля Карпов, бієць АТО
356 26 Березня 2018


Про віру
173 23 Січня 2018


Блогери

Олена Федорівна Майданник
Психоневролог (психіатр), кандидат медичних наук, заступник головного лікаря з лікувальної справи


Олександр Васильович Кулик
Заслужений лікар України, нейрохірург вищої категорії, лікар функціональної діагностики, кандидат медичних наук, директор центру

Категорії
Донині в Нодусі діє Благодійний проект реабілітаційного лікування поранених в зоні АТО військовослужбовців та добровольців