Ця логіка, за його словами, повною мірою стосується й медицини. Якщо країна не має внутрішнього кадрового та технологічного резерву у військовій системі, вона має створити механізм інтеграції цивільних спеціалістів у структуру оборони. Інакше, система не витримає навантаження.
Російська війна в Україні продемонструвала, що найскладніші травми та критичні поранення неможливо ефективно лікувати лише силами військових шпиталів. Пік навантаження неминуче переходить у цивільну систему охорони здоров’я.
«Військова медицина не може існувати окремо від цивільної. Найскладніші випадки вирішує саме цивільна медицина, а не військова. Якби ми покладалися тільки на військову медицину, люди з найтяжчими пораненнями не доїжджали б до шпиталів вчасно. Тому цивільна система має бути готовою приймати великий потік пацієнтів. Бо якою б сильною не була військова медицина — сама вона не впорається», — каже Олександр Кулик.
Фактично йдеться про нову модель: єдину медичну систему, здатну працювати як злагоджений механізм у мирний час і миттєво переходити в режим воєнної мобілізації. Український досвід показує, що головним ресурсом стає людський капітал — спеціалісти, які можуть адаптувати цивільні знання до фронтових реалій. В умовах тривалої війни, коли загроза масштабних обстрілів і масових поранень стає постійною цивільна мережа має бути готовою: мати сховища, працювати в умовах дефіциту та децентралізації. Лікарі повинні розуміти загрози, пройти базову військову підготовку та вміти діяти в екстремальному режимі.