І щоб завершити серію своїх тижневих історій, хочу торкнутися, ще однієї кричущої теми! Теми пацієнтів, які тривало знаходяться в Комі і потім прогресують до тривалих посткоматозних розладів свідомості, особливо, коли ці пацієнти діти! Хоча із дорослими ситуація не особливо то і відмінна, проте саме діти, долям яких у безсвідомому стані донині виносяться жахливі вироки, є тим найглибшим дзеркалом реалей сьогодення, в якій знаходиться ціла система нейрореабілітації в самому центрі Європи. В той час, поки гроші ходять за пацієнтом, в коридорах знекровлених  реанімацій досі перед батьками постають одні і ті ж питання: «чи буде моя дитинка, яка так довго в комі після тяжкої ЧМТ, знову повноцінна, чи буде нас впізнавати, чи говорити, чи буде самостійно рухатися». Одному Богу відомо, яка уселенська віра в цих запитаннях, і як швидко гіркими сльозами наповнюються  очі матерів, коли у відповідь від лікарів, вони чують тишу. Хіба час лікує таких хворих, чи перебування вдома? Чи потім, де їх видно, цих дітей приречених на вічну тьму? Чи може чути про них в державі? Чи може, бачите Ви цих дітей на майданчиках в колясках чи навіть візочках? Ні! В кращому випадку вони тихо лежать в своїх домашніх кімнатах на функціональних ліжках, які батьки для зменшення мук дитини і полегшення догляду за ними впихують в свої житлові соціальні метри, і просто чекають, тихо чекають кінця.

Як сьогодні донести, що професійна рання медична реабілітація може змінити їх долю? Як сьогодні зробити видимими цих дітей, які пропре жахливі прогнози все ж мають клінічні позитивні перспективи? Як в головах медиків змінити парадигму, що кожному такому хлопчику, як Кирило на фото нижче,  треба давати шанс, бо за ним не просто якась надія відчаю, а часто реальна можливість жити повноцінно!