Війна травмує не тільки тіло, а й душу. Інколи людина навіть не усвідомлює, що саме з нею відбувається, а це є ознакою важкого захворювання. Що робити в такому випадку?

Про це – наша розмова з Оленою Майданник, кандидатом медичних наук, лікарем-психіатром, заступником директора – медичним директором Науково-практичного центру нейрореабілітації «Нодус».

Психотерапія – перший рівень допомоги

– Яким чином встановити ту межу, коли людина після війни потребує допомоги не психолога, а психіатра?

– Хочу одразу зазначити, що існує досить багато міфів стосовно посттравматичного стресового розладу – саме так розшифровується широковідома абревіатура ПТСР. Взагалі є комплексне порушення психічних процесів, яке має велике різноманіття реакцій. Не у всіх, хто пройшов війну, розвинеться саме ПТСР. У таких людей лише 30% матимуть довготривалий, хронічний, постійний розлад психіки. І його ознаки можуть розвинутися не одразу по поверненні, а за місяці й навіть роки.

– Отже, що робити навколишнім у цьому випадку?

– Якщо колишній боєць помітив, що з’явились речі, які зазвичай у нього не викликали активно-негативну реакцію, якщо він не може надати правильну назву своїм почуттям, відчуттям, слід звернутись до спеціалістів, і чим скоріше, тим краще. Всі люди, що живуть навколо травмованого: медики, волонтери, сім’я – всі, хто поряд, мають йому допомогти. До них слід ставитися м’яко, не казати, що час вилікує. Треба чути й розуміти, що він каже, долучатися до його думок і переживань, якщо вони у межах адекватності, звісно.

Слід враховувати, що на пострадянському просторі все із коренем «псих» викликає певну пересторогу: обов’язково будуть якісь документи, важке лікування, усюди це буде зазначено, на тобі поставлять хрест, і людина стане несоціалізованою… Навпаки, зараз не варто боятися цих спеціалістів.

– Тобто, де починається саме психіатрія?

– Розумієте, психотерапія – це перший рівень допомоги. Але ж психологи і психотерапевти мають розуміти, що, коли виникають серйозні симптоми, доцільне залучення психіатра, можливо, застосування препаратів, які призначає тільки лікар-психіатр, ставлячи діагноз. Якщо до ПТСР додається фізична травма, бойове поранення, обмеження можливостей, це додає роботи, бо хворого слід виводити і з такого стану. Скажімо, хтось розуміє, що не може рухатись. Виникають мимовільні нав’язливі спогади, флешбеки, коли ти ніби перебуваєш не тут, переживаючи все заново. У багатьох порушується пам’ять, увага, мислення, концентрація, вольові компоненти, коли важко щось робити. І ще: розвиток ПТСР не означає, що людина слабка. Просто її психічна сфера зазнала надсильного удару. Далі, звісно, все, відновиться, це не на все життя розлад.

Тобто, якщо, скажімо, боєць вийшов з-під Іловайська, це не означає, що він на все життя травмований…

– Так. У нас є картини хлопця, що вийшов з-під Іловайська. Одну він намалював на початку реабілітації, а другу – в кінці, коли пройшов курс. Ці картини – не тільки приклад арттерапії, а й потужний діагностичний інструмент. Ми їх показуємо людям, щоб вони розуміли, що це не назавжди, що це лікується. І зберігаємо малюнки – до, під час і після терапії. Вони дуже відрізняються залежно від того, яка була травма.

Тригери – спускові гачки

– А якщо людина не має близьких? Покинула сім’ю, не спілкується ні з ким і – єдиний вихід, який він бачить – це самогубство?

– Коли пацієнт потрапляє до нас, то обов’язково є людина, яка представляє його інтереси. Вона підписує документи, дає згоду на обробку даних, медичне та діагностичне втручання, юридичні аспекти. Якщо немає рідних чи близьких, залучають волонтерів. Є такі, що виходять з того стану мінімальної свідомості й не розуміють, навіщо мене відновили?

Але навіть у неважких випадках завжди думаємо про свідомість людини, аби вона зберегла максимально особистість. Психофармакологія дуже різноманітна, має широкий спектр дії на психіку, і можна погасити ці всі процеси, як багато людей і робить. Та ми налаштовуємо на те, що ідемо процесом лікування разом з усіма його страхіттями, жахливими сновидіннями, спогадами, адже тригери є зовні й всередині. Ми визначаємо, які cпогади про події можуть запустити ці реакції. Якусь музику він десь почув, запах відчув, і воно спрацювало як спусковий гачок. І потім кажемо близьким, родичам – будьте там обережними, не згадуйте такі події, намагайтесь уникати таких розмов. А потім поступово вводимо пацієнта в активне життя. Існують певні протоколи, що є рекомендаціями. Для кожного випадку своє. Ми аналізуємо досвід колег з усього світу.

– Отже, ми бачимо людину, що прийшла з війни, минуло кілька років, і раптом вона «їде з глузду». Як визначити, що йому потрібен саме психіатр, а не психолог?

– Перша ознака – це можливість заподіяння шкоди собі й навколишнім. Жахливі сновидіння, нав’язливі флешбеки, що не проходять. Тоді може знадобитися фармакорекція. Подія-тригер дратує, змінює сприйняття реальності, викликає вир емоційних реакцій, коли для інших є нейтральною. Це вказує, що психіка є нестабільною, і людина не може з цим впоратися. Крім того, можуть виникати суїцидальні наміри.

– Що може слугувати ознакою суїцидальної поведінки?

– Це будь-яка демонстрація того, що людина може з собою щось зробити. Якщо хтось щось подібне висловлює, робить, чи були такі спроби, ви не можете це ігнорувати. Деякі сприймають такі наміри несерйозно, ніби налякати хотів. Але треба обов’язково звертатися до лікаря. І не забувати про вживання алкоголю та психоактивних речовин. Алкоголізація наразі дуже поширена, бо ветерани не знають, що робити, куди йти, бояться звернутися.

Немає нічого соромного в тому, щоб…

­– Інколи люди вживають антидепресанти. Наскільки це доцільно?

– Щодо будь-яких пігулок, то слід радитись із медиками. Насамперед є сімейні лікарі. Якщо він побачить, що потрібні ліки психотропної групи, то направить до психіатра. Антидепресанти й транквілізатори нині приймають доволі масово, але ж не можна їх безконтрольно вживати. Це не вилікує, а тільки зіб’є ці процеси. Немає нічого соромного в тому, щоб звернутись до лікаря й спитати – мені це потрібно, чи ні?

Наразі вся психіатрична служба готова до цього. Лікарі чекають, щоб приходили до них, а не до сусіда з такими питаннями, адже після незворотних змін у психіці набагато важче витягати людину з такого стану.

Багато хто вважає, що з такими симптомами їх одразу заберуть кудись у лікарню. Родичам не слід боятися звертатися і не думати про те, що сусіди скажуть, що когось возили у психіатричну клініку. Повірте, туди може потрапити будь-хто. Нині епоха захворювань мозку через надмірний тиск інформації, яку люди просто не встигають обробляти.

– Як родичам визначити, що вже час звертатися до лікаря? Ось, хлопець повернувся з війни, сидить у кімнаті, не виходить…

– Зміни поведінки, неадекватність реакцій вказує, що в людини порушене сприйняття. Це такі симптоми: нав’язливі ідеї, порушення сну і апетиту. Коли уникають товариства, робочих моментів. І якщо це триває місяцями і роками, а людина не хоче виходити з цього стану, то це вже явна ознака порушень.

Якщо особа справді небезпечна для себе і оточення, коли є негативна симптоматика психіатрична, тоді їй, якщо адекватно сприймає, або її родичам ми про це кажемо. Але є закон про психіатрію, який слід враховувати у наданні допомоги та можливій госпіталізації.

Потрібно донести до людини, що це їй необхідно. У станах залежності, наприклад, дуже важко це зробити, поки хворий сам не захоче цього. Але ми зустрічаємося з високим рівнем особистісного спротиву, коли будь-що, що ти зазначаєш людині, вона відкидає або робить те, що вважає за потрібне. Це прояв недовіри до лікаря, системи, оточення. Тоді слід долучати спеціалістів, що знайдуть індивідуальний підхід. Ми теж не зразу можемо на терапію направити, шукаємо підходи, залучаємо родичів.

У психіатрії нині працюють чудові фахівці, які завжди раді надати професійну допомогу!

Джерело: https://armyinform.com.ua/2021/05/shho-robyty-koly-yide-gluzd/