Він був у Водяному на завданні зі своїм другом.  І його друга у нього на очах розірвало. На шматки. На розтяжці. Артур потім збирав його по шматочках  у целофановий мішок і приносив назад у частину.

Це сталось у Водяному [Донецька область]. Там Піски поруч, передова.

А потім, виходить, він був тут у нас, у Дніпропетровську, в 11 лікарні. У нього було проблеми зі шлунком, він мав підлікуватися і 13-ого числа їхати назад у частину. А 11-ого це все сталося. І нянечка, і черговий лікар попросили його винести 2 цивільних трупи. На той час він був більш- менш здоровий – 80 кг важив. Міцний, здоровий пацан. Він допоміг, не відмовив.  Відніс тих двох цивільних у морг. А потім у нього стався нервовий зрив. І він викинувся з вікна. 

Я знаю, що над цим [ПТСР] треба багато працювати, адже він не єдиний, хто [вчинив] ось так. Всі пацани, які приходять звідти, з ними треба дуже добре займатись, щоб відновити нервову систему.  Я знаю, що в Америці після всіх цих Афганських і В’єтнамських війн, там дуже серйозний інститут з цього приводу працює, щоб відновлювати психіку військових. У нас із цим поки що слабенько. Звісно, я дякую волонтерам. Вони молодці, я сам би не витримав [постійно працювати з пораненими солдатами в такому стані]. 

Не встиг він нічого. Нічого поки що не встиг [у своєму житті].

Він був у нас у Дніпрі на Майдані. Дуже агресивно сприйняв цю ситуацію [агресію з боку Росії]. Він казав: « Як це? Я сиджу вдома – до мене зайшли, відібрали кухню або одну з кімнат і кажуть: «Все, це тепер – наше». Ні, я так не можу, я не можу сидіти».  «Чому, – казав він, – на моїй батьківщині, на моїй землі вони так себе ведуть?».

Вони удвох записались. Був у нього ще друг, Ігор, позивний «Кілер», але його вже нема. А Артур навіть не знає поки, що його друга вже нема.

В порівнянні з тим, що було, стан Артура трохи кращий. Він важив кілограмів 30-35, у мене є фотографії, у якому він був стані, коли ми з «четвірки» (назва лікарні) його забирали. 

В перший день, як тільки його привезли у «четвірку», мені одразу сказали: « Готуйте родичів, готуйте гроб, замовляйте місце на кладовищі, йому 3 дні залишилось». І ось уже після цього він 4 місяці бореться. 

З 11 січня (дата поранення) Артур у такому стані. Сюди [в “Нодус”] його нещодавно привезли. Була у нас серйозна ситуація після реанімації у лікарні Мечникова. Там лікарі теж дуже хороші, вони допомогли. А після цього його перевели до 4-ої лікарні, є у нас така обласна лікарня. І лікар там сепаратист попався. Але ми домоглись, щоб його звільнили. Це він Артура довів до такого стану. 

Артур був у «Правому секторі».

За лікування сплачують волонтери. Тільки завдяки волонтерам. Держава? За великим рахунком, наші хлопці [в АТО] захищали і їхні родини, не тільки наші.  І їхні теж. І ці мажори з отакими мордами, своїх діток поховали [від мобілізації], а чужих – будь ласка, на гарматне м'ясо.  Ось так вийшло. Ну то допоможіть, зробіть якісь умови для хлопців поранених.

«Правий сектор» завжди  йшов на найскладніші ділянки. Тому що у них, як то кажуть, «задня заварена», вони не вмикали задню [передачу]. Їм якщо сказали – «вперед», то вони й шли вперед. Бо там питання грошей не стояло, пацани працювали на ентузіазмі. Вони за своє боролись, а це – зовсім інша справа. Не за гроші і не за медалі. Їм нічого не треба було, вони лише хотіли жити у вільній Україні.